І казах, і українець

Illustration

Унаслідок важкого поранення Ярослав Худайбергенов втратив ногу і нині проходить лікування в Івано-Франківській ОКЛ. Йому – 32 роки, народився в сім'ї казаха й українки, мешкає в Сумах. До того, як піти на війну, займався ремонтом автомобілів, зокрема, і для передачі в ЗСУ, та здійснював перевезення вантажів по всій Україні...

Близькі до кордону Суми зіткнулися з російською агресією в перший же день широкомасштабного вторгнення. Чоловік розповідає, що окупанти на танках в'їхали в місто 24 лютого 2022 року, стали на нічліг в мікрорайоні Баранівка, і "ми їх били, їхні танки палили вже 25-го". 27 лютого разом з молодшим на два роки братом він пішов у військкомат, але їх тоді відправили додому. А через рік вручили повістки на блокпосту. На фронті зараз також їхній старший брат, якому 37.   

Три приходи

Ярослав воював на Запорізькому напрямку. Каже, що там були дуже інтенсивні бойові дії, безперервні артилерійські й мінометні обстріли. Не було ні передишки, ні навіть стрілецького бою, що трапився, наскільки він пригадує, лише раз і тривав 5-6 хвилин.

Худайбергенов був поранений 31 серпня 2023 року під час артобстрілу. "Ми штурмували їхні позиції, там і отримав поранення. Було три приходи, – згадує чоловік. – Перший – у праву ногу... Нічого – поставив турнікет. Другий – у ліву... Там обійшлося без турнікета. Черевик просто зашнурував сильніше і тримав далі оборону. Потім вже в руку попало і все – на евак!"

З побратимами, які були поряд, сталося ще гірше. Молодший лейтенант загинув, хтось отримав сильну контузію, а один, якому розбило каску на голові, опинився у психіатричній лікарні. Поранений знає про це, бо підтримує з побратимами зв'язок. 

На запитання "Що на війні найважче?" Ярослав відповідає: "Вижити!" І додає, що його список втрачених побратимів – уже дуже довгий. Думками іноді повертається до них, але "хлопців вже не повернеш: що сталось – те сталось..." 

Каже, коли йшов на війну, не очікував, що може отримати поранення. Навіть думки такої не було. Думав про дружину і дворічну доньку. "Йшов воювати за сім'ю, – пояснює він. – Щоб не прийшли ці, навіть не знаю, як їх назвати, – вже не залишилося слів для них". 

Довга процедура

Худайбергенов каже, що дружина дізналася про його поранення лише на п'ятий день, коли зміг їй зателефонувати. Плакала, але сказала: "Добре, що живий". Він хоче якнайшвидше одужати і повернутися до сім'ї.

Чим буде займатися після одужання, поки що не знає. У нього права нога ампутована вище коліна, під пах, а ліва ступня поранена. Спицю вже забрали, але ще не все загоїлося. Найскладніше йому наразі ходити.

Ярославу обіцяють поставити добрий протез, але коли то буде "навіть лікар не знає". "Спершу має загоїтися рана, потім реабілітація, а відтак будуть підбирати протез. То довга процедура", – зітхає він.

Фантомний біль Ярославу знайомий, але більш-менш терпимий: "Трохи є, трохи нема". Найінтесивніше болить, коли погода міняється. Тоді, з його слів, тяжко, ногу викручує, судоми по всій довжині апмутованої ноги. 

Інколи війна повертається в сон, сняться різні моменти. Але спілкування з психологом допомагає. Чоловік взагалі не любить згадувати погане, вважає, що інколи краще не чіпати минуле, а жити майбутнім.

На запитання, що б він порадив тим хлопцям, які ще не стали, але планують стати на захист України, каже: "Якщо планують, то молодці! Хто, як не ми?.. Потрібно бути просто впевненим у собі, йти вперед. Хоч і страшно, але це треба робити. Бо там, якщо не ти, то тебе..."

Made with