Азербайджанець з Маріуполя в боях за Україну втратив ногу, але не себе 

Illustration
Illustration

Після ампутації 39-річний Емін Ібрагімов лікується, проходить реабілітацію й очікує на протез в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні. Пройшов через нестерпний біль та небажання жити, але тепер каже: "Головне – не впадати у відчай ніколи, йти з усмішкою по життю!"

На початку широмасштабної агресії чоловік відправив дружину з донечкою до Польщі, а сам, нічого їй не сказавши, пішов у військкомат. Але спершу його не взяли через "донецьку прописку" і, можливо, кавказький типаж. Вирішили, що він невмотивований. 

З новою хвилею мобілізації, "коли людей почали на вулицях в мікроавтобуси забирати", Ібрагімов знову пішов у військкомат. Тепер йому вже виписали повістку і навіть запитали, куди хоче. Сказав, що з дитинства мріяв бути десантником, і, незважаючи на 162-сантиметровий зріст, його взяли. Вже у 20-х числах березня пішов на відправку.

Нетиповий патріот

Емін наголошує, що йому важливо було піти на фронт, бо "це мій обов'язок, насамперед, перед сім'єю, і все-таки це моя Батьківщина". Уточнює, що пішов воювати "не за владу, а за ту Україну, яку знав – вільну Україну", хоча мав кілька можливостей виїхати.

Його батьки, коли були студентами, вчилися в Маріуполі й залишилися там жити. У 2014 році вони повернулися в Азербайджан, а він лишився, бо "тут народився, це моя земля". Правда, в тому ж 2014-му він з вагітною дружиною задля безпеки переїхав в Одесу, тому що "тоді по Маріуполю лупили "Градами", і "в 30 років розпочав нове життя". 

Ібрагімов розмовляє російською, бо каже, що так його навчили батьки в дитинстві. Хоча пробує говорити й по-українськи, принаймні окремі фрази. Його ображає і ранить, коли чує, що російськомовний не може бути патріотом України, бо він якраз є прикладом того, що це не так. 

Божевільний біль

"Поранення отримав у Роботине на Запоріжжі... Ми йшли на бойове завдання, нас було три групи... Я повинен був іти на утримання позиції... Ми висунулися, і почався мінометний обстріл... Ось і все", – так просто розказує Емін про той фатальний випадок, коли йому перебило ногу. 

Побратими йшли на відстані, так що, крім нього, більше нікого не зачепило. Вони зразу наклали турнікет і викликали машину евакуації. Чоловік думає, що вижив завдяки тому, що йому швидко надали допомогу. 

"Був такий момент, коли мене евакуйовували, нога висіла на жилах. Зі мною ніхто не сів у пікап, і мене всього кидало хвилин 40. Біль був божевільний. Хотів застрілитися в той момент, але не дотягнувся до автомата...", – згадує він найкритичніші хвилини.

Потім, коли місяць заживала кукса, Емін також потерпав від болю. Каже, що кожні дві години просив знеболювальний укол, тому що біль був нестерпний. І звичайний, і фантомний. Коли кололи знеболююче, кукса німіла, але збільшувався фантомний біль. 

"Фантомний біль – це коли ти думаєш, що в тебе є кінцівка і вона постійно болить. Може боліти коліно, під коліном, литка, п'ята, пальці, викручує суглоби. І бував біль настільки нестерпний, що хотілося на стінку лізти... Я так розумію, що це зв'язано з нервовими закінченнями... Міняється погода – все: коли непогода, всього так і викручує. Пробуєш себе чимось відволікти і не можеш. Біль не дає спокою, він – у голові. Переключити увагу не виходить. Якщо сильний біль, не можеш ні про що думати, не можеш зосередитися, включити телефон, комп'ютер", – ділиться відчуттями чоловік. 

Соціальні язви

Пораненого лікували в Запоріжжі та Дніпрі, а відтак – в Івано-Франківську. У Запоріжжі, каже він, було шикарно, а ось в Дніпрі стикнувся з хамством з боку лікарів, крім одного. 

"Відношення там було зверхнє, непоштиве. У Запоріжжі відчував себе героєм, що втратив ногу для чогось важливого, що недаремно воював. А в Дніпрі почував себе приниженим, неповноцінним. Але сюди приїхав, знову все навпаки. Тут мені подобається", – ділиться враженнями Емін.  

На його думку, в Маріуполі, незважаючи на те, що всі говорять по-російськи, менталітет подібний на тутешній. "В Одесі така специфіка, що ближній тебе хоче надурити, а в Маріуполі люди дуже прості, звичайні... Тут, як в Маріуполі, люди – добрі, гарні, позитивні. Тут відчуваєш, що воював немарно", – каже Ібрагімов. 

Емін не терпить бюрократію й соціальну несправедливість. Не розуміє, чому ВПО, щоб отримати допомогу якихось 2 тис. грн, треба пройти сім кіл пекла. Дивується, як одні (чиновники, псевдоволонтери, нечисті на руку працівники ТЦК) можуть красти, брати хабарі й наживатися на війні, коли інші воюють і гинуть. 

"Тецекашники "приймають" якихось незрозумілих людей, в яких нема здоров'я. А в центрі Одеси їздить купа дорогих машин, там сидять ось такі мордани, – показує він, – і ні одного такого я не зустрів на фронті".

Три бажання

Чоловік додає, що коли приїхав у Франківськ, його психічний стан був надломлений. Але лікарі-психологи – молодці, добре попрацювали і зараз він вже посміхається, веселиться, його тішать звичайні речі, сонечко... 

Посприяв цьому і приїзд дружини з донечкою з Польщі. Дружина сказала: головне, що живий; уяви собі, як рідним тих твоїх товаришів, які загинули. І тоді чоловік, який не міг змиритися з втратою ноги, прийшов у себе. Тепер Емін, який "раніше думав, що простіше вмерти, ніж втратити кінцівку", каже, що з одною ногою "нічого, нормально". 

Навіть жартує, що завжди мріяв, в принципі, не працювати й отримувати гроші, і тепер вийде на пенсію в 40 років й отримає якусь там одноразову допомогу, сподівається, що наша бюрократія цьому не завадить. 

А так, додає, все добре: є дитина, любляча дружина, прекрасні теща і батьки, хоч і далеко в Азербайджані... Врешті, здійснилася мрія: "Хотів бути в дитинстві десантником – і став же!" 

Має Емін Ібрагімов ще три заповітних бажання: навчитися їздити на мотоциклі, відкрити свою кав'ярню і поподорожувати з сім'єю по Європі. 

І дуже хоче розпочати вже бігати. Каже, що завжди бігав: з ранньої весни до пізньої осені щоранку, крім неділі, пробігав по 6 кілометрів. Тепер його ціль – пробігти хоча б 2,5-3 км на протезі ще до виписки... 

Своє 40-річчя у квітні чоловік надіється зустріти вже вдома.

Illustration

Організатори

Illustration
Illustration

Івано-Франківськ, 2023 р.

Illustration

Організатори

Illustration
Illustration

Івано-Франківськ, 2023 р.

Made with